Сергій Хряпа Героєм полинув на Небо, а на землі готується його замінити братик Юра

Він перейшов до третього класу Вороньківської школи, але твердо заявив батькам і друзям, що після школи піде шляхом старшого брата Сергія – у МНС. І стане таким же, як і брат – сильним, сміливим, бойовим, відданим нелегкій службі й рідній Україні.

Чотири роки виповнилося Юрчику, коли Сергій повернувся додому з армійської строкової служби, обняв маму, запитав, де найменшенький братик, і тут же побіг у дитячий садок забирати його додому, бо неймовірно скучив за ним, в кожному листі до батьків розпитував про маленького хлопчика.

– Вікова різниця між ними – майже шістнадцять років, – розповідала мати Оксана Григорівна. – Але ця різниця не помітна, коли залишалися вдвох – бешкетували, як малі діти. Така в них братська любов. І характерами схожі: обидва «живчики», добряки, товариські, все схоплювали на льоту. Коли Сергій пішов на передову, заспокоювала себе, відгонила страшні думки внутрішнім переконанням, що такого жвавого й підготовленого на строковій службі та в надзвичайних ситуаціях ніяка куля не візьме. Але взяла, й не одна… Бо син із побратимами кинувся у бій з колоною автомашин, в яких їхали окупанти. Не одну їх розгромив, але й на нього посипався град смертельних куль та осколків.

В тому бою, що розгорівся 25 березня 2022 року в селі Стара Басань Бобровицької громади, загін тероборони знищив шість автівок із російськими загарбниками. Одним із найбільш бойових бійців був Сергій Хряпа. За перемогу над ворогом він заплатив найдорожчим – своїм молодим, двадцятип’ятирічним життям. Добряче дісталося й окупантам: з багатьма «двохсотими» втікали вони із Старої Басані та інших тимчасово окупованих населених пунктів Бобровиччини.

За цей мужній бій Президент України Володимир Зеленський нагородив Сергія Хряпу орденом Богдана Хмельницького III ступеня посмертно. Батькам Олександру Миколайовичу і Оксані Григорівні передали цю високу нагороду в Чернігівській обласній державній військовій адміністрації.

Перед днем широкомасштабного вторгнення російської армії в Україну, боєць 26-ї бригади МНС Києва Сергій Хряпа приїхав у Вороньки перевідатись із батьками та братиком Юрою і сестрою Катюшою, яка була вже заміжня і носила під серцем дитину. Брат Сергій не міг дочекатися, коли сестра народить йому племінника чи племінницю. Катя сказала, що це відбудеться місяців через два. Наступного дня Сергій мав вертатися в Київ на роботу, але почалася війна, і транспортне сполучення зі столицею було порушено. Пробігаючи по селу, Сергій зустрів колишню класну керівницю Галину Юріївну Дурейко, на ходу заспокоїв її та запевнив, що окупантів не допустять до Вороньків. Для цього і в Бобровицю буде їхати, щоб у військкоматі записуватися у територіальну оборону.

Сусідка Наталія Горбач пригадувала:

– Зайшла до сусідів, побачитись із Серьожею, який ріс на моїх очах, з нашою дочкою в один клас ходили, змалечку гралися то на нашому подвір’ї, то на їхньому. І незчулася, як виріс он який красень. Застала його, коли надягав на себе ще не висохлу форму пожежника-рятувальника. Пояснив, що мама Оксана вирішила пізно увечері випрати форму, вона досі не висохла, а запасна й парадна залишилися в Києві. Поспілкувалася й з сусідкою. Оксана, насилу стримуючи сльози, тихо промовила, що замість їхати у Бобровицький військкомат, міг би якось прорватися в Київ, де з його служби не забрали б на фронт. Але Сергій рветься захищати передусім рідні місця, свою велику родину. Та й до Києва не так просто доїхати, й у Вороньках не збирається пересиджувати страшну годину. Таким-то був у мене сусід, якого ми з чоловіком вважаємо рідним.

Не нахвалиться своїм учнем і класна керівниця. Сказала, що відмінником у класі він не був, а от згуртувати клас для виконання чогось потрібного для школи, села, для когось із друзів – Сергій тут як тут. Тож із ним дружив увесь клас. І професію вибрав таку, яку обирають лише мужні й віддані дуже потрібній і часто небезпечній справі. Видно, до цього готувався з дитинства, дружив з різними видами спорту, серйозно захоплювався футболом.

Зі шкільних років він багато допомагав по господарству дідусю й бабусі, що жили окремо. Таке піклування про літніх рідних від молодого онука ставили за приклад в селі. Не щадив він себе й при виконанні рятувальних і воєнних обов’язків, зокрема й тоді, коли в складі оперативної групи роти територіальної оборони вступив у смертельну схватку з ворожою механізованою колоною окупантів у селі Стара Басань.

Тіло мужнього бійця привезли у Вороньки побратими. Похоронили убієнного воїна на місцевому кладовищі 26 березня 2022 року, де похований і однофамілець Ігор Хряпа, котрий загинув на Донбасі в 2015 році.

За словами матері Оксани Григорівни, хоронили сина під гуркіт канонади, бо тоді окупанти втікали з Нового Бикова, що неподалік Вороньків. На похорон зібралося ледь не все село, було багато молоді, всі вони – його друзі.

Дуже горювала за братом сестра Катя, вона не виконала обіцянку: народити йому перших племінника чи племінницю. Звісно, це відбулося, але аж у травні: на світ з’явилася племінниця Кіра, та вона ніколи не побачить живого дядю Серьожу, як і він її. Винна у цьому розпроклята війна з її командувачами.

Немає жодного дня, щоб не згадував старшого брата найменший у родині Олександра Миколайовича і Оксани Григорівни – третьокласник Юра. У класі, де він навчатиметься у новому навчальному році, висить Прапор України, який привезли в школу побратими Сергія Хряпи. Під цим головним державним символом і виховуватиметься продовжувач героїчного роду, старший син якого віддав життя за незалежність Вітчизни, за щасливе життя рідних і всього українського суспільства, української нації.

На похоронах убієнних захисників Вітчизни звучать золоті слова: «Герої не вмирають!». Про це не повинні забувати всі наступні покоління. Але у відомого українського письменника Василя Шкляра є й такі слова: «Замість бути Героями у небі, краще було б, щоб вони були Героями на землі, бо тут за них ніхто не зробить те, що вони повинні б зробити».

Убієнному Сергію Хряпі, певно, спокійніше бути Героєм і на Небі, оскільки на землі є кому зробити за нього все те, що він планував зробити. Братик Юра клятвено це обіцяє. А він своїх серйозних обіцянок на вітер не кидає – батьки давно помітили. І хватка до роботи у нього така ж, яка була у старшого брата.

У Вороньківській школі свято бережуть вічну пам’ять про героїчних учнів Ігоря Хряпи і Сергія Хряпи. Загинули вони в різні роки, але за святу справу – при захисті Вітчизни від окупантів, й не на чужій, а на рідній споконвіків українській землі. Хоча справді, краще, щоб вони були героями на землі, а не на Небі. Але не вони починали цю безбожну війну…

Григорій Войток